Чи можна в Україні розв’язати мовне питання так, як у Бельгії, Швейцарії, Канаді

Чи можна в Україні розв’язати мовне питання так, як у Бельгії, Швейцарії, Канаді

Спойлер: ні. Дослідник Володимир Кулик доводить, що конфлікт між інтересами держави, правами людей та груп є проблемою мовної політики будь-якої країни й універсального рецепту для його розв’язання немає.

Наукове товариство імені Шевченка в Америці презентувало книжку головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Володимира Кулика «Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України». Монографія видана видавництвом «Дух і літера» і є чи не найпершою спробою проаналізувати та узагальнити досвід різних країн у сфері застосування мовної політики.

Як сказав на презентації автор, він намагався відповісти на декілька принципових запитань. По-перше, як розв’язують різноманітні проблеми, пов’язані з існуванням декількох мов у різних країнах — і не тільки тих, де є дві або більше державних (офіційних) мов, а й у тих, які традиційно відносять до «мономовних» держав, наприклад, Франції чи США.

По-друге, Володимир Кулик намагався розібратися, чи можна застосувати «рецепти», готові рішення інших держав до ситуації в Україні, як часто рекомендують зробити політики, апелюючи до досвіду Швейцарії, Бельгії або інших багатомовних країн.

«В Україні дуже багато розмов, що нам треба зробити як у них”. У першу чергу йдеться про запозичення західних практик. Зробімо, як у Швейцарії, — у них чотири мови і всі щасливі!. Або зробімо, як у Канаді, — у них дві мови і всі мають рівні права. Або як у Фінляндії — у них носіїв шведської мови всього 6%, а вона у них друга державна! І так далі. Всі ці заклики базуються на припущенні, що можна взяти модель, яка вже існує в іншій країні, перенести її в Україну. І саме на деконструкції цього припущення я і зосередився», — розповів на презентації Кулик. Він проаналізував 17 країн за історичними витоками мовної ситуації і її сучасним станом (вжитком мов у різних сферах), мовною політикою (законодавством і його застосуванням у країні), реакцією суспільства на застосування цих законів.

На думку автора, неможливо запозичити працюючу модель, оскільки вона складається з маси факторів: історичних умов, політичних рішень, культурного контексту. Кожна нація має унікальній досвід, завдяки якому працює та чи інша модель співіснування різних мов у межах одної держави. До того ж, додав Кулик, деякі приклади, на які посилаються в Україні, після ретельного вивчення видаються не настільки успішними, щоб намагатися їх запозичити.

Як приклад він навів ситуацію в Бельгії, яку в українській політичній дискусії часто наводять як приклад успішної політики в багатомовній країні. Адже внутрішні проблеми Бельгії з України невидимі. Хоча дві мови — французька / валлонська і нідерландська / фламандська — в цій державі рівноправні, на практиці кожна спільнота користується своєю мовою. Фламандці можуть не розуміти французької, а валлони, як правило, не володіють фламандською. І, до речі, кожна зі спільнот незадоволена «наступом» мови іншої спільноти; особливо складна ситуація в переважно франкомовному Брюсселі, розташованому у Фландрії. Ще одна відмінність, про яку писав Володимир Кулик — і яка, до речі, стосується і Швейцарії, й Канади, — полягає в тому, що мова, якою говорять люди, у Бельгії пов’язана з походженням. Якщо в Україні є чимало двомовних або російськомовних людей, які визначають себе як етнічні українці, й менша, але все ж велика група етнічних росіян, які говорять українською, то франкомовні фламандці або фламандськомовні валлони — це нетипово. До того ж в Україні люди вільно переходять з однієї мовної групи до іншої в межах одного покоління.

Більш знаною в Україні є ситуація в Іспанії, яка багато років, на думку дослідника, була прикладом успішної моделі, за якою в унітарній державі з єдиною державною мовою зберігалася та розвивалася мовна різноманітність, не розколюючи країну. Але нещодавні події в Каталонії ставлять під сумнів успішність і цієї моделі. Саме каталонська мова, відмінна від іспанської, є основою ідентичності мешканців цього краю, значна частина яких виступає за повне відокремлення від Іспанії. Й надання каталонській мові офіційного статусу 1979 року не розв’язало цієї проблеми.

Цікавим прикладом Кулик також назвав мовну політику Індії — найбільшої демократичної держави світу, яка задовольняє мовні права величезної кількості різних груп, зберігаючи єдність.

Кулик також додав, що досвід постколоніальних, у тому числі пострадянських країн потрібно аналізувати. Україна може врахувати їхні помилки або досягнення в подальшому формуванні своєї мовної політики, бо має схожі проблеми та спадщину.

Які моделі можна розглядати як корисні для України, залежить від мети, якої держава й суспільство хочуть досягнути за допомогою мовноі політики. Ось три головні цілі:

– національна єдність і суспільна стабільність;

– дотримання прав людини;

– збереження мовного різноманіття.

У різних країнах та ситуаціях кожна з цих декларованих цілей може міняти ступінь своєї важливості. Наприклад, менш значущим стає збереження різноманіття мов на тлі збереження єдності й цілісності держави, або навпаки. Тому щоразу державі та суспільству потрібно знаходити баланс між цими трьома векторами мовної політики.

Обкладинка книги Володимира Кулика

Володимир Кулик звернув увагу на соціологічні дослідження, які свідчать, наприклад, про консенсус в українському суспільстві, що склався в останні роки щодо необхідності підтримки української мови. При цьому суспільство не сприймає тиску держави в розв’язанні цього питання. До того ж в Україні склалася ситуація, коли обговорюється в першу чергу підтримка мов більшості, а не меншин. Це суттєво відрізняється від ситуації в європейських країнах.

Серед проблем мовної політики України Володимир Кулик назвав відсутність якісної комунікації з боку держави. На думку дослідника, посилення та поширення використання української мови в різних сферах суспільного життя могло б бути якіснішим та зрозумілішим для громадян, якби влада пояснила, що діє так заради відновлення справедливості та усунення дискримінації україномовних співгромадян. Через це російськомовні українці подекуди сприймають мовну політику держави як власну дискримінацію.

«Якщо держава починає змінювати ситуацію на користь раніше дискримінованої мови, це викликає обурення, невдоволення або навіть протести носіїв колись привілейованої мови. І це невдоволення починають використовувати на свою користь політики з різних партій. Але це невдоволення — нормальний процес, який відбувався і в інших країнах. І саме держава, а не ринок, як дехто вважає, повинна вжити заходів задля усунення дискримінації».

При цьому, додає пан Кулик, не можна регулювати лише державний сектор, оскільки зараз він не охоплює більшість суспільного життя та вжитку мов. Канадська влада, наприклад, регулює й написання вивісок, і спілкування у сфері послуг, і масмедіа, й вимагає дотримання мовних законів від приватних, а не лише державних підприємств. Зараз подібні процеси відбуваються і в Україні, й регулювання у сфері обслуговування Кулик вважає значним кроком уперед. За його словами, недостатньо отримати освіту українською мовою, якщо цієї мовою не користуються у сфері послуг, яка є найбільшим майданчиком для комунікації. Він також вважає, що створення інституту мовного омбудсмана — важливий інструмент захисту, який допоможе відстоювати мовні права в країні, де традиційно не довіряють судам.

Модератор дискусії, літературознавець і поет Василь Махносказав, що держава не тільки погано комунікує, а також є непослідовною у своїй мовній політиці. Цю політику намагається вигадати заново кожен президент незалежної України.

Інша учасниця дискусії, професорка антропології у Вашинґтонському університеті в Сіетлі Лада Білонюк, вважає, що в запровадженні мовної політики в кожній з країн є унікальні механізми. Вона навела приклад США, які взагалі не мають державної мови, а кожен штат визнає офіційною ту мову, яку вважає за потрібне. І зовсім недавно, 1990 року, після ухвалення закону на захист тубільних мов (мов корінних народів), з’явилися штати, які запровадили дві або більше офіційних мов. У той же час десятки штатів оголосили саме англійську офіційною мовою, бо зростання кількості мешканців, які не говорять англійською, є для них проблемою.

Український письменник і публіцист, провідний науковий працівник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Микола Рябчук додав, що в реалізації мовної політики завжди є внутрішня суперечність: з одного боку — прагматичність, функціональність, якої потребує держава, оскільки вона навіть теоретично не може вживати всі мови, якими говорять її громадяни, а з іншого — екологічність, тобто збереження мовного різноманіття, яке є надбанням усього людства. При цьому, каже Микола Рябчук, є й інший конфлікт — між правами людини і правами груп, оскільки мовні права можуть бути реалізовані саме на рівні групи, а не окремої людини. Учасники дискусії згодні в одному: Україні доведеться виробляти свою власну модель застосування мовної політики, і це буде складний, можливо, навіть болісний процес.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *